Відзначаючи 20 лютого День Героїв Небесної Сотні, віддаймо належну шану мужнім учасникам Революції гідності, які поклали на вівтар своє життя, захищаючи ідеали демократії та європейського майбутнього нашої держави

 Це дивляться з темних небес

загиблі поети й герої –

всі ті, хто так вірив

у світле майбутнє твоє

                          С.Фоменко

З самого початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протестувальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.

Ці слова звучали так часто, що потрохи навіть починали проїдатися, як  інші, постійно вживані гасла, котрі кричала заведена юрба: «Банду – геть!», «Україна – понад усе!», «Слава нації! Смерть ворогам!»

Для частини ж населення і поготів всі ці гасла й вітання, в їх серйозному варіанті, асоціювалися із націоналізмом та чимось неприємно-ворожим. Вони не розуміли, про яких таких героїв йдеться, якій нації слава? Інші ж на місці героїв бачили Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Степана Бандеру, Романа Шухевича та упівців, а також тих, хто першим вийшов на Майдан, а дехто – волонтерів. У кожного був свій варіант. Із розвитком подій в центрі столиці з’являлися все нові і нові претенденти на те, щоби стати тими героями, котрим, власне, слава.

Сьогодні, безперечно, ні в кого немає сумнівів, хто ці герої. Небесна Сотня. Ті, хто віддав життя за кожного з нас. З цими смертями «Слава Україні! Героям Слава!» перестало бути просто вітанням. Це і віддання шани найкращим, котрі в найважливіший момент не злякалися і пожертвували собою заради кращого життя всіх у цій країні, а також і засвідчення справжнього подвигу.

За допомогою «Слава Україні! Героям Слава!» ми ідентифікуємо своїх. Самооборонці, що почали боронити міста, коли міліція була на боці «влади», відрізняли одні одних не за стрічками чи додатковими питаннями, а саме за цим важливим вітанням. Для мешканців Сходу та Півдня, котрі підтримували Майдан, правдиво сміливих людей, що не боялися гонінь за іншість поглядів, – це слова-маркери, за котрими можна зрозуміти, хто свої, а хто – ні. Революція добре показала нам хто є хто. Друг пізнався в біді. І часто цими друзями, братами по боротьбі ставали ті, від кого цього й не очікували. Ті ж, хто, здавалося, однозначно мав би бути поруч на барикадах, виявилися раптом чужими. Ця ідентифікація виявилася дуже важливою для подальшого життя.

Все стало на свої місця. Проте не лише «Слава Україні! Героям Слава!» набуло нового й точнішого змісту. Тепер зрозуміло, що «Слава – політичній нації», що «смерті ворогам» хочеться багатьом і досі, коли перед очима зринають кадри із вбитими та пораненими героями. Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну. Врешті-решт, що Майдан Незалежності – справді те місце, де здобували свою свободу. Це дивне, неймовірне місце, потужна точка енергії нашого народу, де встигли відчути все: і радість, і безвихідь, і горе, і біль, і гордість, і повагу.

Уже всім зрозуміло, що на центральній площі столиці має постати красивий і сильний пам’ятник-меморіал для Небесної Сотні. Це повинно остаточно довершити процес перетворення Майдану в місце нашої сили та певності.

По країні уже з’являються перші вулиці та площі, названі на честь героїв Майдану. Вони виникатимуть й надалі, і щоразу участь у їх відкритті й іменуванні все більше братимуть ті, хто ще донедавна називав Небесну Сотню «радикалами», «терористами» й «екстремістами». Вони вже виступають в Раді й іменують їх «жертвами», наче самі не доклали рук до того, щоби ці люди загинули. Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших героїв, вберегти її від привласнення нечесними й підлими людьми, котрі неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їх смертей.

А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів. Допомагати їм не раз в рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про усіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.

Ми мусимо пам’ятати не лише про родини вбитих, а й про скривджених і скалічених, чиї долі зламав цей жахливий режим.

Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова засадничо нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя.

Герої Небесної сотні – не звичайні люди, а обрані, бо відстояли найдорожче, що дав Господь людині, – життя ціною свого життя.

 Куди пішла без імені душа?

Чому не дочекалася, стокрила?

Невже не бачила? Тонка життя межа!

Як швидко ти її переступила!

Куди летиш, без імені душа?

Стривай, побудь, послухай як молюся…

Полегким вітром крил кудись руша,

Прощається і каже: “Не вернуся…”

Стривай, душа! На захід чи на схід?

Скажи, душа, звідкіль тебе чекати?

Мине життя, пройде ще сотня літ,

а я чекатиму, я буду повертатись!

Молитвами, устами до зірок,

з яких ти будеш вічно виглядати!

І гострим щемом в обрисах квіток,

Які тобі я буду покладати…